Напруженість між Сполученими Штатами та Іраном знову різко зростає. Перемир’я, яке, здавалося, відкривало дипломатичне вікно, розвалилося, атаки посилилися, а стратегічна Ормузька протока, через яку проходить значна частина світової нафти, залишається під постійною загрозою. Ситуація ставить незручне запитання: чи приречений Вашингтон на чергове затяжне протистояння без чіткого виходу?
Схема, яку Вашингтон добре знає
Аналітики зазначають, що розвиток цієї кризи має схожість із початком інших конфліктів, у яких Сполучені Штати були заплутані десятиліттями. Афганістан та Ірак — найбільш наводжувані приклади: інтервенції, що починалися з конкретних цілей і перетворювалися на виснажливі війни без визначеного кінця. Вираз «вічна війна» знову з’явився в американських політичних і стратегічних дискусіях.
У випадку з Іраном ситуація є особливо складною. Тегеран — це усталена регіональна держава, здатна проєктувати вплив через союзні угруповання в кількох країнах Близького Сходу, а також з ядерною програмою, яка продовжує викликати міжнародну тривогу. Будь-яка військова ескалація матиме наслідки, важко прораховувані як для регіону, так і для світових енергетичних ринків.
Ормузька протока — точка максимальної напруги
Ормузька протока зосереджує значну частину найбільш нагальних занепокоєнь. Через цей морський шлях проходить приблизно п’ята частина нафти, яка споживається у світі. Будь-яке порушення або блокада мали б прямий і негайний вплив на ціни на сиру нафту та на глобальні ланцюги постачання енергоресурсів. Інциденти в цьому районі тримали в стані готовності військово-морські флоти, присутні в Перській затоці.
Тим часом міжнародна спільнота з тривогою спостерігає за тим, як звужуються простори для переговорів. Дипломатичні розмови втратили імпульс, а сторони здаються більш віддаленими одна від одної, ніж кілька місяців тому. Міжнародні організації та такі потуги, як Європейський союз або Китай, закликали до стриманості, хоча їхня здатність впливати на перебіг подій є обмеженою.
Наразі ані Вашингтон, ані Тегеран повністю не зачинили двері для діалогу, проте кроки на місцях вказують в іншому напрямку. Новітня історія американської зовнішньої політики свідчить про те, що вступити в конфлікт такого роду набагато легше, ніж знайти спосіб із нього вийти.