США тиснуть на Іран, пом’якшуючи курс щодо Китаю
Вашингтон обирає різні підходи до Тегерана і Пекіна у зовнішній політиці.
Вашингтон проводить складну двошвидкісну дипломатію: посилює санкційну політику проти Ірану і водночас прагне знизити накопичену напруженість із Китаєм — два завдання, що не завжди вказують в одному напрямку і змушують Білий дім ретельно вивіряти кожен крок у зовнішній політиці.
Стратегія максимального економічного тиску на Тегеран, що характеризувала американську позицію останніми роками, суперечить зацікавленості Вашингтона в стабілізації відносин із Пекіном, адже Китай є одним із головних покупців іранської нафти й ключовим гравцем у будь-якому рівнянні, що стосується санкційного режиму, запровадженого Сполученими Штатами.
Рівновага, яку важко підтримувати
Ця дилема відображає внутрішні суперечності американської зовнішньої політики в момент високої глобальної геополітичної напруженості. З одного боку, американська адміністрація зберігає прихильність до економічного удушення Ірану з метою стримування його ядерної програми та регіонального впливу. З іншого — вона визнає, що відкрита конфронтація з Китаєм на цьому фронті може ще більше погіршити двосторонні відносини, які й так переживають особливо делікатний етап.
Пекін, який неодноразово ігнорував вторинні санкції, запроваджені Вашингтоном проти тих, хто торгує з Тегераном, є реальною межею ефективності цієї політики максимального тиску. Якщо США вирішать застосувати жорсткіші заходи проти китайських компаній або структур, пов’язаних із торгівлею з Іраном, вони ризикують загострити тертя зі своїм головним стратегічним суперником у момент, коли обидві наддержави прагнуть — принаймні формально — підтримувати відкриті канали діалогу.
Суперечливі сигнали з Вашингтона
Ця напруженість між цілями пояснює сигнали, що їх Вашингтон часом надсилає суперечливі, чергуючи жорсткі жести щодо Ірану з більш стриманою риторикою стосовно Китаю. Аналітики зазначають, що таку рівновагу важко підтримувати в довгостроковій перспективі, оскільки авторитет санкцій значною мірою залежить від їх універсального застосування — без винятків, які можна було б витлумачити як слабкість.
Ситуація свідчить про те, що американську зовнішню політику на Близькому Сході та в Азії не можна аналізувати окремо: рішення, ухвалені на одному фронті, мають прямі наслідки для іншого, і Білому дому доведеться визначити, якою мірою він готовий пожертвувати тиском на Іран заради того, щоб не погіршити відносини з Китаєм.
