Культура

Художник Манжос: краса, біль і сміх по-українськи

Навесні 2003 року окупованим нині Донецьком проїжджали учасники шотландського рок-гурту Nazareth — вперше в місті з гастролями. Коли автобус зупинився біля Театру опери та балету, вокаліст Ден Маккаферті помітив пам’ятник уродженцю шахтарського краю, видатному тенору Анатолію Солов’яненку. Цей момент став одним із відправних образів у розмові з художником Володимиром Манжосом — про те, як візуальна культура, пам’ять і ідентичність переплітаються в українському мистецтві.

Манжос — художник, чия творчість балансує між іронією та болем, між народною естетикою та сучасним осмисленням культурної спадщини. У своїх роботах він звертається до образів, які одночасно викликають сміх і гірке впізнавання — те, що сам він описує як рух від сміху через кров з очей до болю.

У бесіді, опублікованій на «Українській правді», художник розмірковує про те, що означає краса в українському контексті — не парадна й декоративна, а та, що виростає з трагічного досвіду, з втрати, з провінційної гідності. Окремою темою стає так званий «полтавський Шекспір» — метафора, якою Манжос позначає масштаб локальних культурних постатей, незаслужено забутих або недооцінених у загальноукраїнському просторі.

За словами художника, українське мистецтво досі веде внутрішній діалог між бажанням відповідати «великим» стандартам і необхідністю говорити своєю власною, часом незручною мовою образів. Саме в цьому напруженні, на його думку, і народжується справжній культурний жест — не запозичений і не вторинний.

Розмова також торкається теми окупації та того, як війна змінює сприйняття міст, монументів і культурних символів. Донецьк, де колись гастролювали Nazareth і стояв пам’ятник Солов’яненку, сьогодні — місто, відрізане від власної культурної біографії.

Матеріал виходить у рамках серії публікацій «Української правди» про сучасних українських митців, які переосмислюють національну ідентичність у час війни та культурних зрушень. Повний текст інтерв’ю доступний на сайті видання.