Позиція Ізраїлю щодо визнання геноцидів залишається суперечливою і викликає дедалі більше запитань у міжнародному контексті. Єрусалим офіційно визнає геноцид вірменського народу, однак відмовляється застосовувати аналогічну термінологію до масових злочинів, скоєних проти українського народу в роки Другої світової війни та в ході сучасної російської агресії.
Такий підхід, на думку аналітиків і правозахисників, свідчить про те, що ізраїльський уряд використовує питання визнання геноцидів не стільки як питання правди чи історичної справедливості, скільки як інструмент власної зовнішньої політики. Визнання або невизнання тих чи інших злочинів проти людства стає важелем впливу в дипломатичних відносинах з різними країнами.
Особливо гостро ця проблема постала після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року. Ізраїль займав вкрай стриману позицію щодо засудження агресора, уникаючи чіткої підтримки Києва та постачання зброї. Це ставить під сумнів принциповість ізраїльської позиції з питань захисту мирного населення та подолання наслідків масових злочинів.
Подвійні стандарти у визнанні злочинів
Критики звертають увагу на те, що Ізраїль, сам будучи державою, заснованою значною мірою на пам’яті про Голокост, мав би бути особливо чутливим до злочинів проти цивільного населення. Проте реальна політика Єрусалима демонструє чіткі прагматичні пріоритети: відносини з Москвою, долі євреїв у Росії та інші геополітичні інтереси беруться до уваги більше, ніж моральні зобов’язання.
У цьому контексті визнання геноциду вірмен виглядає як виважений дипломатичний крок, а не як щире прагнення відновити історичну справедливість. Тоді як аналогічний підхід до України наштовхується на опір, пов’язаний з небажанням псувати стосунки з Росією.
Це ставить перед міжнародною спільнотою важливе запитання: чи може визнання геноциду бути справді значущим, якщо воно залежить від поточної політичної кон’юнктури? І яку ціну платять народи, чиї трагедії залишаються поза межами «вигідного» для когось визнання?
Матеріал опублікований на сайті «Української правди» і є частиною ширшої дискусії про те, як держави маніпулюють колективною пам’яттю заради власних інтересів.