Іноземні добровольці, які з початку повномасштабного вторгнення Росії стали до лав української армії, нерідко залишаються без найвищих державних нагород — попри реальний бойовий внесок і, у деяких випадках, загибель на фронті. Це парадокс, який досі не вирішений на законодавчому рівні.
Питання визнання заслуг іноземних бійців знову опинилося в центрі суспільної дискусії. За чинним українським законодавством, присвоєння звання Героя України передбачає наявність українського громадянства. Це юридична норма, яка фактично унеможливлює нагородження іноземців найвищою державною відзнакою — незалежно від їхнього внеску в оборону країни.
Показово, що ще на початку 2000-х років гурт «Тартак» у пісні «Не хочу» зафіксував гіркоту людей, які віддавали сили заради незалежності України, але не отримували гідного визнання. Ці рядки стали одним із символів Помаранчевої революції. Сьогодні та сама тема повертається — вже в контексті повноцінної війни.
Іноземні волонтери та військові, які прибули захищати Україну з різних куточків світу, опиняються в правовій прогалині. Держава може подякувати їм грамотами чи відомчими відзнаками, однак найвищий рівень нагородження залишається для них недосяжним через формальну вимогу про громадянство.
Критики такого підходу вказують: у ситуації, коли людина ризикує або втрачає життя, захищаючи конкретну країну, питання паспорта не повинне бути вирішальним критерієм для визнання. Йдеться не лише про символічну справедливість, а й про практичний сигнал для тих, хто зважується стати на бік України.
Поки що законодавчих змін у цьому напрямку не ухвалено. Дискусія триває, і від її результату залежить не тільки доля конкретних людей, а й те, яким є реальний зміст слова «визнання» в українській державній практиці.